Етичне вчення Андрея Шептицького про природні чесноти

Abstract

У статті висвітлюється етичне вчення митрополита Андрея Шептицького про природні чесноти, яке є важливою складовою його етичної системи. Природні чесноти митрополит розуміє як довершений вираз людської природи. Їх він нараховує чотири: розсудливість як чеснота розуму, мужність як чеснота емоційності, стриманість як чеснота чуттєвості та справедливість як чеснота волі. Вони є природними, оскільки мають бути властивими людині як істоті розумній. Але чесноти виникають у особистостей не автоматично чи за необхідністю, а з набуттям ними певних звичок вільно вчиняти моральним чином, згідно із нормами, які розумом визнані за природні. Етика природних чеснот у Шептицького є творчим процесом самотворення особистості. Вона побудована на основі етичного вчення Томи Аквінського та цілком перебуває у межах раннього неотомізму. Шептицький дає їй не екзистенціальну, як у Ж. Марітена і Е. Жильсона інтерпретацію, а метафізичну. Таким чином, митрополит не переходить від ранньонеотомістського до екзистенціального типу етики чеснот томізму. Його вчення про чесноти як довершеності природних властивостей душі суттєво відрізняється від сучасного феноменологічного розуміння цих чеснот як цінностей (М. Шелер, Н. Гартман, Д. Гільдебранд). Андрей Шептицький максимально повно використав вчення Томи Аквінського про природні чесноти для обґрунтування загальноідеалістичного і християнського гуманізму.

Keywords

• Андрей Шептицький, етика, природні чесноти, нео- томізм