Аналітично-порівняльне правознавство (Jul 2024)
Ґенеза розвитку інституту доказів та допустимості доказів
Abstract
У статті аналізуються історичний шлях розвитку інституту доказів та допустимості доказів. В ході проведеного дослідження було встановлено, що допустимість доказів не була відома законодавцеві за часи Київської Русі, її, по суті, заміняла допустимість джерел доказів, до яких пред’являлися певні вимоги. Перша законодавча спроба виробити і включити у кримінальний процес правила про допустимість доказів була зроблена в Російській Імперії під час Судової реформи 1864 року. До початку XX ст. реформований кримінальний процес був побудований на громадських засадах судочинства. Відмова від розшукового процесу, заснованого на теорії формальних доказів, внаслідок буржуазно-демократичної реформи 1864 року призвела до становлення змагального начала: було введено суд присяжних; звинувачуваний більше не був об’єктом для слідства, націленого на визнання провини з допущенням тортур; сторони звинувачення і захисту були рівноправними. Однак, зберігалися й окремі приватно-позовні начала (наприклад, справи приватного обвинувачення). Для суду основою оцінки доказів стає внутрішнє переконання. Отримала розвиток нова концепція доказування в кримінальному процесі. Радянський кримінальний процес практично відмовився від будь-яких правил про допустимість доказів. Не можна не погодитися з висловом, що для кримінально-процесуального законодавства радянського періоду характерним було скорочення формальних правил допустимості доказів. Поняття допустимості доказів з площини юридичної було переведено в площину політичну. КПК 1960 року, як і його попередники, ніяк не регламентував питання про допустимість доказів. У ньому було відсутнє положення про те, що докази, отримані з порушенням закону, не мають юридичної сили. Ситуація покращилась після здобуття Україною незалежності. Судова реформа дала змогу забезпечити в кримінальному процесі захист прав людини і громадянина на прогресивному європейському рівні, сам процес набув справжньої змагальності та публічності відповідно до тих вимог, які висувалися українським суспільством та фаховими міжнародними інституціями. Ухвалений Верховною Радою України у 2012 році новий Кримінальний процесуальний кодекс України вніс суттєві зміни в проведення пізнавальної діяльності, спрямованої на отримання доказів з метою встановлення істини у кримінальному провадженні. До КПК було включено окремі статтю «Допустимість доказу». Вона затвердила, що: по-перше, доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому КПК України; по-друге, недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні судового рішення.
Keywords
