Альтернативна (невійськова) служба в умовах воєнного стану

Abstract

Право на альтернативну невійськову службу є важливим інститутом, що гарантує реалізацію свободи совісті та переконань у демократичних державах. Воно передбачає можливість виконувати обов’язок перед державою в альтернативній формі громадянам, чиї релігійні, етичні чи моральні переконання несумісні з несенням військової служби. Це право визнається як міжнародними правовими стандартами, такими як Європейська конвенція про права людини та Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, так і законодавством багатьох країн, зокрема України. Водночас, його реалізація в умовах війни ставить перед правовими системами нові виклики, які потребують глибокого осмислення. Зобов’язання держави щодо забезпечення обороноздатності та національної безпеки в умовах надзвичайного стану поширюються на захист суверенітету і територіальної цілісності. У таких умовах мобілізація всіх доступних ресурсів, включно з людським потенціалом, є життєво необхідною. Водночас демократична держава не може ігнорувати основоположні права людини, навіть у періоди збройного конфлікту. Це породжує складний юридичний і моральний баланс між захистом прав особистості та забезпеченням інтересів суспільства. У статті досліджено Українську державу, яка, перебуваючи в стані збройної агресії, зіткнулася з низкою питань щодо правового регулювання альтернативної невійськової служби. Національне законодавство формально визнає право на таку службу, зокрема в Конституції України та Законі «Про альтернативну (невійськову) службу». Проте під час воєнного стану його реалізація стикається з певними обмеженнями і практичними проблемами, які стосуються як правового регулювання, так і механізмів застосування. Наприклад, питання про можливість проходження альтернативної служби під час мобілізації досі викликає значні дискусії у суспільстві та серед правників. Особливого значення набуває питання відповідності українського законодавства міжнародним стандартам у цій сфері. Такі організації, як Рада Європи та ООН, наголошують, що право на альтернативну службу має бути гарантованим навіть у період збройного конфлікту, оскільки воно єневід’ємною складовою свободи думки, совісті та релігії. Водночас національні уряди часто обґрунтовують обмеження цього права в умовах війни нагальною потребою у військовослужбовцях.

Keywords

• право на альтернативну (невійськову) службу
• військовий обов’язок
• військова служба
• правовий режим воєнного стану
• свобода релігії
• свобода віросповідання