Молитва як предмет мовленнєвої діяльності та її комунікативний намір

Abstract

У статті розкрито феномен молитви як форми комунікації людини з Богом. Показано, що молитва як предмет мовленнєвої діяльності виступає провідною формою релігійного дискурсу. На основі аналізу визначень та класифікацій молитви у психологічних та психолінгвістичних дослідженнях, автором зроблено висновок про широку варіативність комунікативного наміру молитви і підкреслено значний евристичний потенціал методики психодіагностики молитви для виявлення індивідуальних особливостей молитовних звернень. Зазначається, що визначені у дослідженнях М. Полома, Н.М. Савелюк, Б. Спілки, Р. Фостера та інших вчених типи молитви («молитва-просьба для себе та інших», «молитва-вдячність», «молитва-медитація», «молитва-ритуал» тощо)складають основу для створення багатошкального психологічного інструментарію. Адаптований україномовний варіант психодіагностичного опитувальника А. Лакоу для дослідження комунікативних намірів молитви показав високу валідність та надійність. Результатом адаптації методики на україномовній вибірки стала трансформація її внутрішньої будови: на відміну від шестифакторної англомовної версії оригінальної шкали у представленій методиці виявлено сім субшкал. Показані у статті субшкали опитувальника («молитва як сповідь», «молитва як просьба за інших», «молитва як вдячність», «молитва як просьба для себе», «молитва як ритуал», «молитва як медитація» та «молитва як звичка») дають можливість всебічно розкрити місце та роль типів молитви у релігійній комунікативній поведінці людини, розкрити комунікативний намір звернення до Бога. У статті подані твердження за усіма 25 пунктами кінцевого варіанту опитувальника, а також нормативні значення для субшкал. Підкреслено, що адаптований матеріал методики може служити матеріалом для психолінгвістичних досліджень релігійного дискурсу.

Keywords

• молитва, комунікативний намір, мовленнєва діяльність, релігійність, релігійний дискурс