Синопсис: текст, контекст, медіа (Oct 2021)
Ремінісценції танцю Саломеї і танцю смерті в авторських моделях літератури порубіжжя
Abstract
Предметом дослідження є топос танцю в літературі порубіжжя. У статті розглянуті витоки його прочитання крізь призму Еросу і Танатосу, проаналізовані твори з «танцювальною» образністю та з’ясована її роль у поетиці текстів. Ці завдання зумовлені метою окреслити авторські моделі, оприявлені в «танці Саломеї» і «танці смерті». Застосовано компаративний, міфологічно-архетипний, історико-культурний методи дослідження для розгляду специфіки інтерпретації танцю в естетичних координатах модернізму та контексті проблематики національних літератур. Інтерес до цих аспектів побутування архетипних топосів і потреба означити авторські репрезентації як варіанти національної визначають актуальність студії. У результаті дослідження виявлено, що ремінісценції танцю Саломеї і танцю смерті зумовлені сприйняттям порубіжжя «чумною добою»; естетичним осмисленням танцю як персоніфікації феномену смерті; зацікавленням тілесністю як соціокультурним концептом і її чуттєвим пізнанням; відродженням мистецтва танцю; інтересом до теми Сходу; популярністю еротичних мотивів і персонажа «жінка-дитина»; актуальністю архетипних «кодів» для тріади «життя — смерть — творчість». Як витоки модерністської інтерпретації танцю на перетині Танатосу і Еросу проаналізовано поезію Ш. Бодлера. Для його танцювальної образності характерні її іронічне осмислення крізь призму екзистенційних категорій і тлумачення в контексті есхатологічної й естетикологічної проблематики. Розвиток бодлерівської традиції оприявлено в зразках «нової драми»: у Лесі Українки ремінісценціями танцю Саломеї є танець як втілення тілесної свободи («Лісова пісня») і танець як знак упокорення та вибір «смерті» духу («Оргія»). У «Ляльковому домі» Г. Ібсена тарантела — це і образ святкової атмосфери, і знак сфальшованих ціннісних орієнтирів персонажів. Танець віщує катастрофу «лялькового» дому Нори і водночас відкриває перспективи для пошуку власної самості. Danse makabre у М. Коцюбинського (танець Івана із Чугайстром у «Тінях забутих предків») і Т. Манна (танець у химерному сні Ашенбаха в «Смерті у Венеції») пов’язаний з інфернальним; символізує усвідомлення героями нової «реальності» і перехід на інший рівень світосприйняття; концентрує танатологічне й еротичне та визначає складні взаємини духу і тіла як проблематику творів. Проте в М. Коцюбинського це танець-двобій, щоб захистити кохану, а в Т. Манна — символ загибелі душі Ашенбаха й визнання ним «чужого бога». Для обох персонажів танець є попередженням про близьку фізичну смерть. Але для Ашенбаха це й останній акт умирання як митця, натомість для Івана — возз’єднання з коханою для набуття власної цілісності.
Keywords
