Контрасигнація в конституційному праві зарубіжних країн і в Україні

Abstract

У статті з’ясований досвід конституціоналізації інституту контрасигнації в порівняльному аспекті. Контрасигнація є неодмінним елементом конституційного дизайну в сучасному світі, а також проявом системи стримувань і противаг. Цей інститут дозволяє взаємодіяти главі держави і уряду таким чином, щоб здійснення державних функцій відбувалося узгоджено і уряд брав відповідальність за реалізацію рішень і актів глави держави. Водночас, на жаль, цей інститут для українського права виявився terra incognita, більше того, був період, коли він породжував державно-правові конфлікти в моделі, яка стала функціонувати після змін до Конституції 2004 року. Констатується наявність інституту контрасигнатури у монархічних і республіканських країнах. В рамках республік частіше йдеться про парламентські і змішані (напівпрезидентські) форми правління. Контрасигнація стосується актів гляди держави, які підлягають скріпленню, як правило, головою уряду та міністром, до сфери відповідальності якого належить цей акт. Причому ключовим критерієм розмежування адміністративної і політичної моделі такої контрасигнації є обов’язковість і так би мовити формальність відповідного підпису. В рамках адміністративної моделі такий підпис є обов’язковим, в рамках політичної – дискреційним правом відповідного голови уряду та/або профільного міністра. Останнім часом, як демонструє аналіз зарубіжного досвіду, все ж формується в рамках демократичних країн Європи політична модель. Ключову роль грає саме відповідальність голови уряду та/або профільного міністра, яку вони беруть на себе за виконання (реалізацію) відповідного акта в певній сфері. В контексті України робиться висновок про невиправдане звуження переліку актів Президента, що підлягають контрасигнації, в умовах формування парламентсько-президентської республіки у 2004 році. Крім того, навіть у тих випадках, коли така контрасигнація відбувається, вона носить скоріше «адміністративний» характер, або тяжіє саме до такої моделі. Тобто скріплення носить технічний характер обов’язку відповідного Прем’єр-міністра чи міністра, і його «відповідальність» в даному випадку ніяк не залежить від дійсного бажання брати таку відповідальність, тобто вона носить імперативно-зобов’язувальний характер. Враховуючи євроінтеграційні прагнення України, стверджується що формування політичної моделі контрасигнації, а також в перспективі – розумне розширення випадків, коли вона є обов’язковою, було би цілком доречним.

Keywords

• скріплення підписом
• Президент
• Уряд
• міністр
• монарх
• відповідальність