Віртуальний арбітражний розгляд: дискреція арбітражу чи право сторін?

Abstract

Міжнародний комерційний арбітраж на сьогоднішній день залишається одним із ефективніших способів вирішення спорів, які ускладнені іноземним елементом. Сторони спори, надаючи перевагу арбітражу, бажають отримати бажаний результат в найкоротші строки. Це досягається сам тому, що самі учасники арбітражного розгляду наділені тим арсеналом прав, які не притаманні національним судам: право обирати конкретний арбітраж, склад арбітражного суду, закон, яке буде застосовано під час розгляду спору. Це є проявом «автономії волі» сторін спору. Але не дивлячись на такий широкий обсяг повноважень, деякі повноваження складу арбітражного суду, який обирається сторонами не може бути обмеженим. Дискреційні повноваження міжнародного комерційного арбітражу хоча і мають нормативне регулювання у національних арбітражних законах та регламентах, але їх реалізація інколи може суперечити основоположним принципам і стандартам ефективного арбітражного розгляду. Одним із таких повноважень є право на визначення формату проведення арбітражних слухань, оскільки саме реалізуючи своє право, склад арбітражного суду без врахування точок зору сторін спору прийняти власне рішення. В статті проводиться порівняльно-правовий аналіз арбітражного законодавства, регламентів та правозастосовчої практики національних судів щодо можливості визначення віртуального слухання, як найбільш ефективного формату розгляду справи. Особлива увага приділяється недосконалості українського законодавчого регулювання і відсутності єдиної сталої судової практики щодо зазначених питань. Саме тому, у висновках пропонується усунити недоліки щодо правового закріплення таких дефінітивних конструкцій як «слухання» та «усне слухання».

Keywords

• віртуальний арбітражний розгляд
• дискреційні повноваження арбітражу
• автономія волі сторін спору