Impact of protected rice fields policy on non-agricultural land

Abstract

Політика щодо захищених рисових полів регулюється Основним аграрним законом Індонезії, зокрема статтею 14, яка уповноважує державу планувати і контролювати використання землі в національних інтересах, включаючи продовольчу безпеку. Однак на практиці класифікація захищених рисових полів часто охоплює землі, які більше не функціонують як сільськогосподарські угіддя, що створює юридичні складнощі для землевласників. Ця невідповідність викликає занепокоєння щодо захисту прав власності та принципу правової визначеності, викладеного у статтях 2, 9 та 10 цього ж закону. Метою дослідження було вивчення правових наслідків і проблем, що виникають у зв’язку з політикою захисту рисових полів, коли вона застосовується до земель несільськогосподарського призначення. Для цього були використані нормативно-правовий метод і статутний підхід, підкріплені правовими теоріями, включаючи теорію правової визначеності та теорію правового захисту. Первинні правові матеріали та наукові коментарі були проаналізовані для розуміння конституційного балансу між державною владою та правами особи. Результати дослідження показали, що політика захисту рисових полів не має адекватних правових механізмів для виправлення статусу землі та непропорційно обмежує економічні права землевласників. Дослідження також продемонструвало розрив між розробкою політики та реаліями на місцях. Тому правова реформа є необхідною для приведення політики у відповідність до принципів справедливості, пропорційності та правової визначеності. Результати цього дослідження можуть слугувати теоретичним підґрунтям для майбутньої реформи

Keywords

• agrarian policy
• spatial geographic
• administrative
• rural transformation
• zoning regulation