“СЛІПІ СОНЯХИ” АЛЬБЕРТО МЕНДЕСА: ГОЛОСИ ПОРАЗКИ, ЩО ПЕРЕМАГАЮТЬ ЗАБУТТЯ
Abstract
Вступ. Присвячена проблемі реконструкції колективної пам'яті у творі Альберто Мендеса "Сліпі соняхи" (2004). Актуальність дослідження зумовлена тим, що книга Мендеса є складовою великого масиву сучасних іспанських наративів, які, починаючи з кінця 1990-х – початку 2000-х рр. засвідчили появу так званого "буму пам'яті", – тенденція в літературі й кінематографі, спрямована на збереження, відновлення та передачу пам'яті про трагічні події громадянської війни та репресії франкізму. Мета дослідження полягає в розкритті способів і механізмів відтворення та проробки травматичної колективної пам'яті у "Сліпих соняхах" Мендеса. Методи. Проблема художньої реконструкції пам'яті у творі Мендеса розглядається із залученням історико-культурного підходу та "студій пам'яті", що дозволило визначити місце творчого доробку Альберто Мендеса й аналізованого твору зокрема в контексті іспанської "літератури пам'яті" початку ХХІ ст. Використання елементів наратологічного та інтертекстуального підходів сприяло дослідженню різноманітних технік створення автором поліфонічного наративу в чотирьох історіях, з яких складається твір, і які репрезентують різні голоси одного минулого, що функціонують як символи відновлення пам'яті поразки, зітканої з лакун і замовчувань, і прихованої в розповідях, "розказаних упівголоса". Результати. Художнє відтворення у "Сліпих соняхах" травматичного досвіду переживання героями подій і наслідків громадянської війни розглянуто в типових для зображеного історичного моменту дихотоміях: переможці–переможені, жертва–кат, смерть–життя, пам'ять–забуття, голос–тиша / мовчання тощо. Аналіз цього травматичного контексту у творі іспанського письменника засвідчив, що письмо (голос пам'яті) функціонує як один із головних способів збереження досвіду стертих поколінь, відновлення життя після фізичної смерті, а також як запорука протистояння забуттю. Висновки. Запропонований Мендесом у творі підхід до проблеми відновлення та передачі пам'яті через колективний дискурс поразки демонструє не лише важливість процесу проробки травми на шляху до зцілення незагоєних ран іспанського суспільства, а й засвідчує створення літератури як простору пам'яті, у якому минуле відтворюється як тіло, як письмо, як голос, що прориває мовчання та перемагає забуття, не дозволяючи перегорнути сторінку й закрити минуле.
