Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія Право (Aug 2023)
Абсолютизація прав людини як загроза державності і добро- буту суспільства. Частина ІІІ. Права людини в міжнародних і національних актах та основні раціоналістичні засади їх реалізації.
Abstract
Стаття присвячена зʼясуванню сутності та особливостей закріплення прав людини у міжнародних та національних актах, а також віднайденню основних раціоналістичних засад їх реалізації. Вказано на неефективність сучасної системи міжнародного захисту прав людини. Обґрунтовано думку про те, що відповідальність держави за порушення прав людини перед міжнародними органа- ми принижує авторитет держави як найважливішого гаранта прав людини. Звернуто увагу на той факт, що саме поняття «порушення прав людини» є відверто політизованим та не враховує кримінальну злочинність (яка становить основну внутрішньодержавну загрозу лю- дині), і, таким чином, не відображає реального стану захисту інтересів людини в державі. З’ясовано істинні цілі створення концепції прав людини. Вказано на той факт, що «захист прав людини і демо- кратії» у певних випадках виступає приводом і «виправданням» для насильницького повалення влади, іноземної агресії і масового знищення людей. Обґрунтовано думку про те, що, в дійсності, права людини (особливо «позитивні») не можуть існувати без держави. Звернуто увагу на ту обставину, що абсолютизація природних прав людини та недооцінка ролі держави, фактично, повертає людей до стану природної дикості і середньовічно- го варварства. Вказано на конфлікт положень Основного Закону про визнання людини «найвищою соціальною цінністю» та конституційного обовʼязку захисту Вітчизни. Вказано на той факт, що між- народне право, закріплюючи право націй на самовизначення та визнаючи нації, що борються за неза- лежність, субʼєктом міжнародного права, фактично, легалізує війну і масове знищення людей. Звернуто увагу на той факт, що, в дійсності, не буває абсолютних прав людини, внаслідок чого абсолютизація останніх видається нонсенсом. Вказано на шкідливість абсолютизації політичних прав людини, зокрема «природного права на повстання» та ідеї «народного суверенітету», а також розкри- то їх суперечність дійсності та історичним закономірностям виникнення і функціонування держави і права. Обґрунтовано думку про те, що права людини не є і не повинні бути самоціллю, заради якої слід послаблювати державну владу, адже саме сильна ефективна держава, в дійсності, й є основним гарантом миру, порядку, безпеки, добробуту і цивілізації та реального забезпечення найважливіших прав людини (з урахуванням адекватного розуміння їхньої сутності, обсягу і змісту). Окреслено ос- новні засади забезпечення державою належної реалізації особистих, політичних, соціально-економіч- них і культурних прав людини і громадянина тощо.
Keywords
