Idei (Feb 2018)
Становлення французької персоналістичної думки як філософська реакція на цивілізаційну кризу
Abstract
У статті доводиться, що персоналізм, який сформувався у 1930-х рр. на теренах Французької Республіки зусиллями Марітена, Муньє і Бердяєва, постав не лише у якості однієї з форм модернізму, але і як певна філософська реакція на кризові явища, що виникли на межі ХІХ – ХХ ст. Ця криза була пов’язана з тотальною секуляризацією усіх сфер життя і супроводжувалася не лише антиклерикальними, але й антихристиянськими настроями. Натхненні ідеєю католицького відродження й вражені усвідомленням цивілізаційного масштабу тогочасного занепаду соціально-культурних інституцій, дегуманізацією й деперсоналізацією, що поширювалися на той час у суспільстві, філософи-персоналісти шукали практичних шляхів подолання кризи. Антиперсоналістичним за своєю сутністю фашистській і комуністичній концепціям, що були інспіровані філософією Ніцше і Маркса, французькі персоналісти протиставили ідею персоналістичної цивілізації, структури і дух якої спрямовані на те, щоби кожний індивід міг реалізувати себе у якості особистості. З’ясовано, що важливою рисою французького персоналізму є його педагогічна скерованість, обумовлена розробкою персоналістичної концепції людини, яка б стала програмною для виховного процесу в межах усієї цивілізації. Іншою його ознакою, що мала практичні наслідки в сучасному світі, стало намагання релігійних філософів об’єднати всіх людей – віруючих і невіруючих, - навколо спільних персоналістичних цінностей. Ідеї французьких персоналістів отримали розвиток у соціальній політиці католицької Церкви і стали філософським підґрунтям антропологічної переорієнтації християнського богослов’я, яка була задекларована на Другому Ватиканському Соборі як надважливе завдання курсу католицького оновлення (aggiornamento).
Keywords
