Від притчевості до кінопритчі: специфіка кіноповісті І. Драча «Криниця для спраглих»

Abstract

В останні десятиліття в українському літературознавстві активно функціонують міждисциплінарні практики аналізу літературних текстів, що знаходяться на межі різних мистецьких систем. Це можна пояснити загальною тенденцією мистецтва до міжвидової трансгресії, що спричиняє ускладнення принципів організації текстів, які не тільки запозичують, інтерпретують, а й креативно деформують коди текстів, запозичених з інших видів мистецтва. Сьогодні особливо актуальна проблема жанрової спадковості в дискурсі поетики інтермедіальності, зокрема, питання специфіки рецепції та трансформації літературних жанрів у кіномистецтві. Кіноповість «Криниця для спраглих» (1964) І. Драча є текстом, за своїми параметрами близьким до особливостей притчевої поетики, яка повною мірою зреалізована в однойменному фільмі Ю. Іллєнка (1965). Пряме повчання, недвозначний дидактизм, характерний для жанру притчі, підсилений філософською рефлексією (від прологу до епілогу). Зображення ключового персонажа відбувається, насамперед, через психологічну вмотивованість його вчинків, із рисами певної ідеалізації образу в дихотомному тандемі «батьки і діти». В аспекті притчевої специфіки фіксуємо тяжіння до узагальнення, особливого, характерного своєю вищою мірою умовності, принцип абстрагування ідеї, універсальність хронотопу. І. Драч активно вдається до зображення снів, видінь (метафоричних, символічних), монтажно зчеплених з основними подіями тексту – за допомогою такого прийому ретранслюються внутрішні переживання, підсвідомість, страхи чи надії старого Левка, водночас стираючи межу між реальність та ірреальністю. Використання такої двоплановість у наративі тексту, підсилене активним застосування інтертекстуальних та інтермедіальних кодів, пропонує властивий притчі глибокий філософський підтекст.

Keywords

• І. Драч
• «Криниця для спраглих»
• кіноповість
• притчевість
• кінопритча
• інтертекст