Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Серія: Історія (Dec 2023)

«Неповерненці» перебудови: сценарії втечі та владний контроль в УРСР

  • Олена Стяжкіна

DOI
https://doi.org/10.31652/2411-2143-2023-46-59-70
Journal volume & issue
no. 46

Abstract

Read online

Мета цієї статті – аналіз практик втечі як нелегальних механізмів еміграції. Коло завдань окреслюється питаннями про пояснювальні схеми, якими користалися «втікачі», а також дослідженням реакції органів державної влади та репресивних органів на втечі. Методологія дослідження ґрунтується на поєднанні міждисциплінарних методів, зокрема критичного дискурс-аналізу, наративного аналізу, історико-порівняльного та історико-системного методів. Наукова новизна полягає у тому, що втечі та неповернення періоду перебудови ніколи не розглядалися як соціальне явище та соціальні практики, оскільки вони не були сценаріями, через які прокладався шлях реформ. Висновки. Втечі продовжували залишатися каналом еміграції увесь період так званої перебудови. Це були сплановані дії, включені як у практики легального перетину кордонів через іноземні відрядження, туризм, роботу на транспортних засобах, а так і у кримінальні практики, пов’язані із захопленням літаків. До втеч вдавалися різні за віком, національністю, професією, місцем проживання, сімейним статусом люди. Схожою рисою їхньої поведінки була настільки глибока недовіра до влади, що всі зміни та реформи вони не сприймали як можливі та реальні. Пояснювальні схеми, до яких вдавалися втікачі, залежали від того, чи вдалася, а чи не вдалася спроба нелегальної еміграції. Впродовж періоду, що вивчається, помітно змінювалась риторика та практика запобіганню втечам з боку КДБ УРСР. Якщо на початку періоду перебудови відомості про втікачів, подані до ЦК КП(У) завершувалися обіцянкою докласти зусиль щодо їх повернення на батьківщину, то наприкінці – заявами про «роботу із з’ясування обставин та мотивів». Прикметою часу виявися й той факт, що образ втікача став формуватися не за лекалами «ворога народу», «зрадника – учасника шпигунської мережі», а за формулами знецінення та применшення соціальної ваги порушника. Втікачів описували як у офіціальних зведеннях, так і у пресі, як дрібних кримінальних злочинців, шахраїв, алкоголіків, людей, які мали психічні розлади.

Keywords