Хірургічне лікування реберних клапанів при торакальній травмі

Abstract

Вступ. Нестабільність грудинно-реберного каркасу в структурі торакальної травми становить 8,4% випадків і, в основному, є наслідком закритих травм. Не зважаючи на постійне удосконалення методів діагностики, моніторингу, розвитку інтенсивної терапії кількість пізніх гнійно-септичних ускладнень та летальність лишалися на високому рівні і сягали 71,6% та 38,8% відповідно, що спонукало до пошуку нових методів хірургічного лікування. Мета: покращити результати хірургічного лікування постраждалих з нестабільністю грудинно-реберного каркасу шляхом впровадження оригінальних методик фіксації реберних клапанів при торакальній травмі. Матеріали і методи. Проведено дослідження з 2010 по 2023 рік на базі лікарні швидкої допомоги м. Київ та НВМКЦ «ГВКГ». При аналізі 1488 випадків торакальної травми виділено постраждалих з нестабільністю грудинно-реберного каркасу. Пацієнти були розподілені на дві підгрупи: основна (n=56), яким виконали хірургічну стабілізацію реберних клапанів та порівняння (n=67), яким такі операції не виконували. Середній вік пацієнтів основної групи становив (47,4 ± 13,1) років, порівняння ‒ (51,9 ± 15,8) років. Гендерний розподіл в групах був наступним: основна група 78,6 % чоловіки, 21,4 % жінки, група порівняння 77,6 % чоловіки і 22,4 % жінки. Результати. Методику стабілізації грудинно-реберного каркасу у постраждалих вибирали індивідуально, в залежності від тяжкості травми. При вкрай тяжкій травмі стабілізацію виконували під час реалізації І чи ІІІ фази тактики контролю ушкоджень (DCS) відкритим або закритим методами чи після виведення пацієнта з шоку з переважним застосуванням екстраплевральних методик. В гострому періоді травматичної хвороби використовували виключно спицеві методики. Після виведення з шоку застосовували всі наявні методики (АЗФ, спиці, пластини, тощо). При тяжкій травмі використовували інтра- та екстраплевральні методики з переважанням останніх відкритим методом чи відеоасистовано. При нетяжкій травмі використовували будь-яку методику чи їх поєднання. Перевагу віддавали відтермінованим операціям під відеоторакоскопічним контролем. Висновки. Методика стабілізації грудної клітки визначається індивідуально на підставі визначення тяжкості травми. Фіксація флотуючих сегментів дозволила зменшити тривалість стаціонарного лікування, тривалість ШВЛ, терміни перебування у ВРІТ, кількість пізніх гнійно-септичних ускладнень, загальну летальність.

Keywords

• нестабільність грудинно-реберного каркасу, реберні клапани, торакальна травма, політравма, тактика контролю ушкоджень, хірургічне лікування